«Він зізнався, що ненавидить власний голос»: Мартін Барре — про Хендрікса, Джека Вайта, Маккартні та життя, прожите з гітарою

Вихід автобіографії Мартіна Барре став приводом для глибокої розмови про музику, скромність, легенди та шлях завдовжки в життя.

Через кілька днів після церемонії включення The White Stripes до Зали слави рок-н-ролу Мартін Барре ще не знає, що Джек Вайт публічно назвав Jethro Tull одним зі своїх джерел натхнення. Почувши про це, колишній гітарист культового гурту реагує спокійно, але щиро радісно.

«Це приголомшливо, — посміхається Барре. — Джек Вайт — видатний музикант. Я завжди з величезною повагою ставився до того, що зробили The White Stripes. Як і моя родина».

Для людини, яка майже 45 років формувала звучання Jethro Tull, подібні слова звучать не як несподіванка, а як підтвердження значущості пройденого шляху. Барре говорить зі свого будинку в Ланкаширі, дивлячись на вересові пустки, розважливо і без пафосу.

За його плечима близько двадцяти альбомів з Jethro Tull — включаючи такі віхи, як Aqualung, Thick As a Brick та War Child. З 2013 року він продовжує нести цю спадщину зі своїм гуртом, випустив вісім сольних платівок, активно гастролює і співпрацював з Міком Абрагамсом, Клайвом Банкером, Полом Маккартні, Джоном Веттоном і Чиком Черчіллем.

«Я безмірно пишаюся тим, чим була Jethro Tull, — каже він. — Коли музиканти нового покоління визнають цей вплив, розумієш: ми залишили слід. І це по-справжньому цінно».

У 78 років Барре зібрав свій досвід у книзі A Trick of Memory: The Autobiography of Jethro Tull’s Guitarist, що вже вийшла у Великій Британії. На 182 сторінках він розповідає про дитинство в небагатому Бірмінгемі, перші кроки в музиці та шлях до світових сцен.

Він згадує батька — інженера і невдалого джазового кларнетиста, чия любов до музики передалася синові, — і старшу сестру Жанну. Особлива увага приділена 1960-м рокам: роботі в R&B-гуртах, грі на саксофоні, флейті та гітарі, зустрічам з кумирами епохи та вступу до Jethro Tull у 1968 році.

Книга написана лаконічно, але насичено. У ній багато анекдотів, окремих вставок «A Tull Tale», списків улюблених композицій і, звісно, докладних розповідей про інструменти та обладнання — від першої гітари Dallas Tuxedo та підсилювача Watkins Dominator до іронічного розділу «Гітари, підсилювачі та інструменти тортур».

Навіщо знадобилася ця книга?

«У кожного є історія, — пояснює Барре. — Найсумніше — не залишити її після себе. Я не стверджую, що моя історія важливіша за інші, але мені хотілося зберегти її для тих, кому цікаво, як події 50-х, 60-х і 70-х привели мене до того, ким я став».

Основний акцент зроблено на ранні роки. Пізній період Jethro Tull, за словами Барре, і так докладно задокументований.

«Саме тоді все мало величезне значення. З часом починаєш більше цінувати особисті, тихі моменти».

Попри виступи на Shea Stadium, багатотисячні концерти в Madison Square Garden, фестиваль Isle of Wight та сцену Royal Albert Hall, Барре не вважає себе рок-зіркою.

«Я пишаюся цим досвідом, але не живу минулим. Закриваючи двері ввечері, я просто звичайна людина».

Книга навмисно не перетворюється на скандальні мемуари.

«Мені хотілося чесності та позитиву. Плітки порожні. З часом навіть важкі події можна побачити інакше».

Деякі історії були свідомо опущені.

«Можливо, для другого тому», — сміється він.

Особливе місце займає родина. Батьки підтримали його вибір стати музикантом, навіть коли він відмовився від звичного шляху освіти.

Перший імпульс до гри на гітарі Барре отримав, побачивши виступ Mike Sheridan and the Nightriders.

«Гітара стала моєю зброєю та символом свободи», — згадує він.

Він підкреслює, що не був вундеркіндом. Навчання йшло повільно, без підручників та відеоуроків.

«Ти сам відкривав інструмент — і він ставав твоїм».

Сильне враження справляють спогади про Джимі Хендрікса: перше прослуховування демо «Purple Haze» та спільні концерти у 1969 році.

«Він був напрочуд скромним і зізнався, що ненавидить свій голос. Це було вражаюче і дуже повчально».

Не всі кумири виявилися ідеальними, визнає Барре, але кожен досвід чогось навчав.

Він уникає прямого копіювання чужих стилів, віддаючи перевагу натхненню, яке змушує рости. Винятком став Леслі Вест.

«Мене надихало не копіювання, а його ставлення до музики та радість на сцені».

Окремий розділ присвячено таємному проєкту з Полом Маккартні у 1987 році.

«Це було одночасно страшно і чарівно. Такий досвід змінює людину».

Говорячи про Jethro Tull, Барре підкреслює атмосферу співпраці та взаємної поваги.

Сьогодні він продовжує активно гастролювати, планує нові записи і не шукає схвалення.

«Повний зал — найкращий зворотний зв’язок», — каже він.