Як один хіт врятував Radiohead: історія “Creep”, що зламала правила індустрії та змінила долю гурту

З понад 40 мільйонами щомісячних слухачів на Spotify, Radiohead як і раніше залишаються одним із найбільш затребуваних рок-гуртів у світі. А їхній трек Creep, що набрав майже 3 мільярди прослуховувань лише на цій платформі, впевнено утримує статус найбільш впізнаваного та довговічного хіта колективу.

У нещодавньому інтерв'ю для Uncut гітарист Ед О’Браєн поділився роздумами про значення цієї пісні. За його словами, якби Creep не став таким успішним, доля гурту могла скластися зовсім інакше — можливо, вони б просто зникли з музичної сцени.

Відповідаючи на питання про момент, коли Radiohead вперше відчули, що створили щось по-справжньому нове з художньої точки зору, він зазначив:
«Мабуть, це був альбом The Bends. У Pablo Honey вплив інших виконавців був занадто очевидним, а ось The Bends вийшов набагато різноплановішим. Достатньо подивитися на його структуру: він починається з Planet Telex і закінчується Street Spirit. Це дві абсолютно різні композиції — одна потужна та експериментальна за звучанням, інша — глибока та емоційна».

Він продовжує:
«Ми чудово розуміли, що у першого альбому були слабкі сторони, і багато в чому він тримався саме завдяки Creep. Якби ця пісня не стала хітом, велика ймовірність, що ми б взагалі не записали другий альбом — лейбл міг просто відмовитися від нас».

Попри колосальний успіх, самі учасники гурту не відчувають особливої любові до цієї композиції й вкрай рідко виконують її на концертах.
Фронтмен Том Йорк свого часу навіть називав пісню «сміттям», а одного разу на прохання зіграти її зі сцени відповів досить різко. Більш того, він дозволяв собі вкрай жорсткі висловлювання на адресу шанувальників треку.

Існує також історія про те, що гітарист Джонні Грінвуд навмисно додав різкі, «скреготливі» гітарні акценти в приспів під час запису My Iron Lung, щоб зіпсувати звучання — проте продюсер вирішив залишити цей ефект.

Пісня Fake Plastic Trees має не менш цікаву історію. Том Йорк написав її після концерту Джеффа Баклі, який справив на нього найсильніше враження.
«Коли ми працювали над The Bends, я сходив на концерт Баклі. Це нагадало мені про мою вразливу сторону, яку я намагався приховувати», — розповідав Йорк.

Спочатку він записав пісню наодинці, але, почувши результат, сумнівався, чи варто її включати до альбому:
«Мені здавалося, що вона занадто особиста, занадто відверта».

Запис композиції виявився складним і виснажливим процесом. Тиск з боку лейбла EMI тільки посилював напруження — компанія сподівалася, що трек повторить успіх Creep.

Пізніше Йорк згадував:
«Це була справжня катастрофа».

А Ед О’Браєн додавав:
«У якийсь момент усе звучало як November Rain від Guns N’ Roses — занадто пафосно та перевантажено».

У підсумку характер пісні допомогла сформувати випадкова помилка:
«Під час зведення Пол Колдері пропустив момент вступу електрогітар. Це була помилка, але ми вирішили залишити її», — пояснював Йорк.

Саме цей ефект затриманого «вибуху» звучання став однією з ключових особливостей композиції.

Йорк також зізнався, що розплакався, вперше почувши фінальну версію:
«Під час запису ти не усвідомлюєш себе — це схоже на медитацію. А потім, коли чуєш результат, ніби вперше дивишся на себе зі сторони».

Попри репутацію гурту, який уникає повторення своїх хітів і часто йде проти очікувань публіки, в останні роки Radiohead стали частіше включати Fake Plastic Trees та Let Down у концертні сетлисти — особливо під час європейських виступів, що стали першими з 2018 року.

Цікаво, що на момент виходу Fake Plastic Trees не виправдала очікувань EMI як потенційний хіт. Але через 30 років вона здобула нове життя та визнання.