Як Simon McBride вдихнув нове життя в легендарний звук Deep Purple: Секрети тону, імпровізації та поваги до традицій

Зайняти місце на сцені, яке колись належало таким титанам, як Ritchie Blackmore та Steve Morse, могло б стати справжнім випробуванням на міцність для будь-якого музиканта. Однак, коли Simon McBride влився до складу Deep Purple, у нього не виникло ні тіні сумніву. Більше того, культову річ "Smoke on the Water" він виконує виключно у власній манері.

Можна з упевненістю сказати, що Simon McBride зараз втілює у життя свою найзаповітнішу мрію. Сам музикант згадує, що у роки його юності музичний світ тримався на трьох китах: Led Zeppelin, Black Sabbath та Deep Purple. Якби тринадцятирічному підлітку тоді сказали, що в майбутньому він стане повноправним учасником Deep Purple, він би просто вважав це жартом. Тим не менш, через три десятиліття цей ірландський віртуоз опинився саме там.

Гітарист із посмішкою зізнається, що почувається неймовірно щасливим, адже грати у легендарній рок-групі — це заповітна мета практично кожного, хто бере до рук інструмент. Зараз він насолоджується кожною секундою цього процесу, усвідомлюючи, яка це велика честь і привілей — вписати своє ім'я в історію такого великого колективу.

Звісно, приєднавшись до групи у 2022 році, Simon зіткнувся з колосальною відповідальністю. Йому довелося змінити Steve Morse — культового майстра швидкісного пікінгу та гітариста, який найдовше в історії групи утримував цю позицію. Живі виступи ставили перед ним ще складніше завдання: виконувати класичну спадщину сімдесятих років, включаючи такі хіти, як "Highway Star", "Black Night" і, звичайно, "Smoke On The Water". Усі ці твори несуть на собі унікальний та неповторний відбиток Ritchie Blackmore, одного з найшанованіших гітаристів планети.

Тим не менш, за плечима Simon McBride був величезний багаж досвіду, включаючи спільну роботу з іншими учасниками групи — вокалістом Ian Gillan та клавішником Don Airey. Озброївшись своєю надійною гітарою PRS, він прийняв цей виклик. Сьогодні, через два роки, світ побачив його дебютний студійний альбом у складі колективу.

Ця платівка під назвою "=1" стала двадцять третім студійним релізом у масштабній дискографії Deep Purple. Процес роботи над нею виявився для нового учасника напрочуд комфортним і позбавленим будь-якого стресу.

Simon розповідає, що йому не потрібно було якось по-особливому налаштовувати себе. Він розумів, що гурт має записати новий матеріал, і сама думка про створення альбому з Deep Purple приводила його у захват. При цьому жодного тиску з боку колег щодо того, яким має бути підсумковий результат, не було. Музиканти просто зібралися разом в одній кімнаті. З погляду гітариста, все пройшло максимально легко — він просто включився у процес і виклався на повну.

Коли ти опиняєшся на місці, де до тебе творили такі майстри, як Blackmore та Morse, наскільки сильно це тисне на свідомість?

На думку Simon McBride, у будь-якій творчій ситуації головне — залишатися самим собою. Якщо постійно озиратися назад і думати про попередників, це неминуче скує тебе у музичному плані. Намагатися змагатися зі Steve Morse або Ritchie Blackmore абсолютно безглуздо, адже ніхто не зіграє їхні партії краще за них самих. Гітарист відкрито визнає це і не намагається копіювати їхній стиль.

Він зазначає, що колеги по групі цінують у ньому саме індивідуальність і власний почерк. При цьому Simon з величезною повагою ставиться до класичного матеріалу. Фрагменти, створені Ritchie та Steve, є фундаментальною основою цих пісень, і змінювати їх було б неправильно. Однак під час написання нового матеріалу кожен учасник привносить свої власні музичні ідеї та впливи. Саме ця відсутність жорстких правил у процесі створення пісень завжди приваблювала його у творчості групи.

Створення власної композиції — процес такий самий трудомісткий, як і освоєння самого інструменту, але постійне навчання в інших музикантів дає величезний поштовх для розвитку. Вивчаючи ранні роботи Ritchie Blackmore, гітарист часто ловив себе на думці, що сам ніколи б не здогадався до таких рішень, а тепер він легко застосовує їх у своїй практиці.

Стиль, який демонстрував Steve Morse, відрізнявся більшою прогресивністю. Хоча цей напрямок не зовсім близький Simon, він зміг почерпнути з нього багато корисного, розібравшись у логіці використання тих чи інших ладів та технік. Вбираючи інформацію, як губка, музикант бере найкраще у кожного майстра і трансформує це у власний стиль.

Говорячи про формування свого гітарного звуку, Simon McBride зазначає, що у студії він застосовує той самий комплект обладнання, що й на концертах, основу якого складають підсилювачі Engl. Оскільки він виріс на класичному хард-році, цей еталонний тон назавжди закріпився у його голові. Навіть якщо йому доводиться підключатися до комбопідсилювача Fender або Vox, він все одно підсвідомо прагне нарулити щільний звук у дусі Marshall.

Що стосується студійного педалборду, то іноді музикант використовує процесор DigiTech Whammy для створення різних ефектів. Тим не менш, основна частина треків записується через підсилювачі Engl, а для деяких накладень застосовується Vox AC30. Незмінним елементом залишаються електрогітари PRS. У розпорядженні гітариста є два підписні інструменти (модель 408 з корпусом single-cut), виготовлені для нього компанією PRS, які відрізняються неймовірною універсальністю. Також у процесі цифрового запису на студії використовується гітарний процесор Quad Cortex, який дозволяє істотно прискорити робочі процеси.

Підхід до запису гітарних соло у Simon буває двох видів. Приблизно половина всіх соло-партій для свіжого альбому була зафіксована буквально з першого дубля. Музикант просто заходив у тон-зал, грав, і трек був готовий. Знаменитий продюсер Bob Ezrin зазвичай воліє записувати два або три альтернативні варіанти, щоб мати можливість вибору під час зведення. Однак у деяких випадках гітарист рішуче заявляв, що краще за перший дубль зіграти вже не зможе. У результаті на платівці присутні як абсолютно живі, імпровізаційні соло, так і більш опрацьовані речі, як у треку "Pictures Of You", де звучать гармонійні гітарні партії та виражена мелодійна лінія.

Процес створення рифів, за словами музиканта, підпорядковується своїм дивним законам. Навмисно сісти з гітарою і змусити себе придумати крутий риф практично неможливо. Можна провести так довгі години, перебираючи струни, але на виході отримувати лише посередні ідеї. Найцікавіші та найпотужніші рифи народжуються тоді, коли вимикаєш голову і просто починаєш грати одразу після підключення кабелю до підсилювача.

Творчі кризи трапляються і у гітариста такого рівня. Щоб вибратися з рутини, Simon McBride намагається пробувати кардинально нові підходи або заглиблюється у вивчення музичної теорії, наприклад, різних ладів. Попри добрі теоретичні знання, він визнає, що ця сфера безмежна. Пошук нових позицій на грифі або перенесення партій на октаву вгору або вниз допомагають вийти за межі звичного мислення. І нехай спочатку це може звучати дивно, такий пошук завжди залишається важливою частиною творчого процесу.

Чи змінився гітарний стиль музиканта після переходу в ряди легенд року? З технічної точки зору змін не відбулося, оскільки сама техніка не викликала у нього складнощів. Однак манера гри Steve Morse кардинально відрізняється від раннього стилю Ritchie Blackmore. Через стару травму зап'ястя Steve вже не міг грати так, як у часи Dixie Dregs — Simon жартує, що якби від нього зажадали виконувати ті партії, він би просто опустив руки.

При цьому спадщина Ritchie вимагає точності: партію у "Highway Star" змінювати не можна. Коли багатотисячний стадіон в унісон проспівує кожну ноту твого соло, ти розумієш, що прийняв абсолютно правильне рішення, залишивши його в оригінальному вигляді. А ось у "Smoke On The Water" гітарист дозволив собі переробити структуру і додати у виконання власний колорит.

Серед нещодавніх цікавих знахідок у галузі гітарних ефектів Simon виділяє педаль Boss Slicer [SL-2]. На сцені йому доводиться активно перемикати ефекти, і цей пристрій, що створює контрольований звуковий хаос, відмінно підходить для божевільних шумових партій у пісні "Black Night", влаштовуючи справжню битву модульованих сигналів.

На відміну від Steve Morse, який у турах часто вибудовував складну систему Wet/Dry (розділення чистого та обробленого сигналів), Simon McBride раніше віддавав перевагу класичному стереофонічному звуку. Однак тепер він теж перейшов на конфігурацію Wet/Dry, оскільки вона відкриває більше просторових можливостей. У його величезному педалборді також присутні педалі від бренду JAM pedals (включаючи аналоговий хорус Analog WaterFall), вінтажний фазер MXR Phase 90 та октавер MXR Octavia. На питання здивованих критиків про те, чи використовує він усе це різноманіття педалей, гітарист завжди відповідає ствердно. Кожна педаль знаходить своє застосування, нехай навіть всього на пару тактів, адже це дозволяє розфарбувати загальне звучання новими фарбами, зробити його більш динамічним для слухача і порадувати свого внутрішнього гітарного гіка.