Запалюй усі вогні! Лас-Вегас перетворюється на «Ларс-Вегас»: Metallica починають грандіозну резиденцію у The Sphere

Це перший виступ їхньої довгоочікуваної резиденції, у межах якої вони будуть виступати щочетверга та щосуботи на цьому унікальному майданчику протягом 24 тижнів, причому обіцяно, що за кожну пару вечорів пісні не будуть повторюватися. «Ви впевнені, що хочете це зіграти?» — запитує Джеймс Гетфілд своїх партнерів по гурту.

Величезний вигнутий дах купола — заввишки 112 метрів і завширшки 157 метрів, справжній колос — світиться блідо-теракотовим світлом за їхніми спинами, поки Джеймс говорить.

«Це пісня так собі, — продовжує він, а його гігантська копія ширяє в самому центрі кривизни екрана. — Напевно, пара людей її навіть любить. Це не найкраща наша робота. Ми написали її, коли були маленькими дівчатками. Нам було близько 12 років, а тепер нам, типу, 112, це божевілля. І мушу сказати: для сучасних технологій та старих хлопців, що грають гучну музику, це до біса круто».

Він підбурює публіку рифом, щоб глядачі зрозуміли, що зараз станеться, після чого починає вже стандартний обмін репліками із залом перед «Seek & Destroy». У цей момент тьмяно-помаранчевий фон за спиною гурту — занадто величезний, щоб називати його просто задником, скоріше це апокаліптичне небо — змінюється гаражними дверима, що відкриваються, за якими видно скромну репетиційну кімнату, імовірно змодельовану за подобою тієї, що була у Metallica на самому початку їхнього шляху. Сцена виконана в чорно-білих тонах, символізуючи минуле, а незабаром картинка переносить усіх на навколишні напівзруйновані міські вулиці, і 20-тисячний натовп подорожує разом із гуртом, поки звучить пісня.

Це ще один феноменальний момент серед безлічі феноменальних моментів. Приголомшливих моментів. Моментів із розряду «Чорт! невже я дійсно це бачу?». Протягом двох годин Джеймс, Kirk Hammett, Rob Trujillo і Lars Ulrich демонструють серію приголомшливих імерсивних шоу, які по-новому визначають, що таке живі концерти і на що вони здатні. Адже більшу частину часу — якщо тільки ви не стоїте прямо біля сцени — просто неможливо відірвати погляд від видовищ, що розгортаються з усіх боків від вас.

Ще до того, як гурт починає грати, обстановка спотворює ваше уявлення про реальність. Тому що перед вами сцена, заставлена гітарами, бас-гітарами, барабанами, піаніно, картонною фігурою Lemmy, автоматом для пінболу, і все це на тлі безлічі фанатських прапорів і банерів Metallica, що йдуть кудись у нескінченність. Тут же знаходяться голова і рука скульптури Леді Правосуддя з альбому «...And Justice For All», що виглядають так, ніби ці деталі готові відправити в музей.

Все це виглядає до болю реалістично, але потім ви згадуєте, що вони не просто величезні — ну, дійсно величезні — вони ж ще й просто на екрані. М’яко кажучи, це зносить дах. Коли сет стартує, ручка гучності викручується на 11. Відкриваючий трек «Battery» починається з людини, що біжить по безтурботному пейзажу, всіяному саморобними дерев’яними могилами, після чого «Creeping Death» відкриває містичний світ, спустошений часом, погодою, дощем і блискавками, що заповнюють штучне небо над гуртом і глядачами. Майданчик перетворюється на церкву для «Now That We're Dead» — збільшені учасники гурту з’являються всередині вітражних вікон, які здаються в тисячу, якщо не в мільйон разів більшими за їхні реальні прототипи, а «Wherever I May Roam» обертається запаморочливою поїздкою на поїзді крізь різні міста.

Композиція «The Shortest Straw» супроводжується дуже відповідним ігровим автоматом, на якому 8-бітні версії метал-легенд грають прямо над своїми плотськими версіями, в той час як «The Call Of Ktulu», присвячена Кліффу Бертону, показує заглавну міфічну істоту, що піднімається з води за спиною гурту. Потім вона атакує як Лас-Вегас, так і натовп, поки літаки, що пролітають повз, обстрілюють її ракетами. Неважливо, що Лас-Вегас знаходиться посеред пустелі — це один із найприголомшливіших, неймовірних моментів за обидва вечори.

Перший вечір завершується феноменальним виконанням «Master of Puppets», коли екран переносить усіх у The Sphere на цвинтар з обкладинки альбому, що подарував пісні назву, причому декорація виростає після того, як тисячі надгробків падають з нескінченного неба зверху. Учасники гурту з’являються на екрані всередині цих надгробків у міру розвитку фіналу, а їхні реальні версії здаються на цьому тлі розміром з мураху, і виникає відчуття — як і в численні інші моменти вечора, — що ви насправді перебуваєте всередині пісні.

Другий вечір, два дні потому, починається точно так само, як і перший — з того самого безтурботного пейзажу з саморобними могилами, — після чого гурт обрушує на зал потужну «Blackened», за якою відразу ж слідує динамічна «Fuel». Цей бурхливий початок задає тон другому вечору, який відчувається набагато більше як справжній концерт порівняно з грандіозним видовищем першого дня. Що не означає, ніби подібних моментів більше немає. Вони є — у гіпнотичній сцені, що супроводжує «King Nothing», і в тривожних, моторошних візуальних ефектах «Welcome Home (Sanitarium)», а також у «The Outlaw Torn» із її видіннями апокаліптичної антиутопії. Остання завершується тим, що аудиторія занурюється у вир, і створюється повне відчуття, що це відбувається наяву.

І все ж більшу частину другого вечора шоу вибудувано швидше як звичайний живий концерт, ніж уперше. Гурт частіше залишає сцену, на величезному екрані частіше транслюється відео самих музикантів у процесі гри, і відчувається, що вони грають ближче до народу і для натовпу, а не просто озвучують візуальний ряд. Це робить враження зовсім іншими, гідним аналогом (і свого роду сиквелом) першого вечора.

Той факт, що на другий вечір вони помітно частіше йдуть зі сцен, — чи то за задумом, чи з іншої причини — дещо руйнує магію імерсивного досвіду The Sphere. Вперше таке відбувається хіба що на «Nothing Else Matters», чия найпростіша графіка нагадує комп’ютерну заставку з 90-х. І тим не менш, сама пісня та її виконання достатньо потужні й прекрасні, щоб створити власну магію.

Імерсивний аспект повертається з новою силою: спочатку, коли вони виконують поспіль «For Whom The Bell Tolls» і «One» на тлі приголомшливих візуальних образів, що оголюють жахи війни, а потім — під час грандіозного фіналу «Enter Sandman», коли низько висячий місяць із викарбуваною на ньому літерою «M» гурту Metallica з’являється над музикантами та глядачами. Він повільно, але неухильно збільшується, поки наприкінці пісні не заповнює собою всю The Sphere так, що до нього буквально хочеться доторкнутися рукою.

Очевидно, що це далеко не звичайні концерти. І хоча другий вечір сприймається ближче до традиційного виступу, ніж перший, тут усе одно залишається безліч захопливих моментів, що виводять шоу за межі звичного. У сукупності обидва вечори створюють захопливе, феноменальне та унікальне видовище, не схоже ні на що інше. Досить сказати, що, задовго після підкорення всього світу, Metallica тепер підкорила і The Sphere.

Джеймс Гетфілд має рацію — для сучасних технологій та старих хлопців, що грають гучну музику, це дійсно до біса круто.

Резиденція Metallica у The Sphere триватиме до 13 березня 2027 року.

Metallica “Life Burns Faster,” Night One set list:

“Battery”
“Creeping Death”
“Now That We’re Dead”
“Sad but True”
“The Shortest Straw”
“Wherever I May Roam”
“The Day That Never Comes”
“… And Justice for All”
Kirk Hammett and Rob Trujillo “Doodle”
“Nothing Else Matters”
“The Call of Ktulu”
“Lux Æterna”
“Ride the Lightning”
“The Memory Remains”
“Seek & Destroy”
“Master of Puppets”
 

Night Two set list:

“Blackened”
“Fuel”
“Leper Messiah”
“Devil’s Dance”
“72 Seasons”
“King Nothing”
“Welcome Home (Sanitarium)”
“The Outlaw Torn”
Kirk Hammett and Rob Trujillo “Doodle”
“The Unforgiven”
“Orion”
“Hardwired”
“Whiskey in the Jar”
“For Whom the Bell Tolls”
“One”
“Enter Sandman”