Ніякої води, ніякого ревербератора, ніякої пощади: 40 років безсмертному шедевру Slayer — «Reign in Blood»!

Сорок років потому ця платівка залишається монументальною віхою, що назавжди змінила звучання, темп і самі межі можливого у важкій музиці.

До середини 1980-х років у треш-металі вже вибудувалася своя ієрархія, на вершину якої зійшла Metallica після підписання контракту з Elektra у 1984 році. У Slayer на той момент вийшло два альбоми на незалежному лейблі Metal Blade — «Show No Mercy» і «Hell Awaits», — і вони йшли слідом, проте, як писав музичний журналіст Дон Кай (Don Kaye) для видання Louder, ніхто «тоді особливо не очікував, що Slayer підпишуть великий мейджор-лейбл, тому що вони грали занадто важко».

Потім стався несподіваний союз. Хіп-хоп-лейбл Def Jam, що стояв за успіхом Run-DMC і Beastie Boys, поклав око на гурт, а його бос Rick Rubin добивався їхнього підписання наполегливіше за будь-якого іншого конкурента. Альбом, що народився в результаті цієї угоди, «Reign in Blood», надійшов у продаж 7 жовтня 1986 року. Гітарист Kerry King згадував в інтерв'ю для Metal Hammer: «Ми тоді навіть не усвідомлювали, наскільки особливою вийшла робота. Ми знали, що це круто, але й подумати не могли, що про це говоритимуть наступні 30 років».

Амбіції були гранично усвідомленими. «Ми ставали зухвалими, — згадував барабанщик Dave Lombardo в інтерв'ю для усної історії Louder. — Ми вже випустили два альбоми і поїздили по турах». Власник Metal Blade Браян Слегел (Brian Slagel) сформулював мету прямо: «На „Reign In Blood“ у нас була єдина установка: „Ми хочемо записати найшвидшу і найважчу платівку з усіх, що коли-небудь створювалися“».

Новий матеріал народжувався інакше, ніж раніше. Гітарист Jeff Hanneman купив записувальне обладнання і почав робити демо-записи, приносячи гурту касети з уже готовими барабанними партіями, рифами й аранжуваннями. Він тоді серйозно захопився західним узбережжям панк-року. «TSOL, Minor Threat, Dead Kennedys, Circle Jerks... Джефф постійно відкривав нові гурти», — розповідав Dave Lombardo. «Це безперечно стало поворотним моментом». Вокаліст і бас-гітарист Tom Araya зазначав, що ніхто й не думав згладжувати кути: «Керрі і Джефф говорили, що не хочуть записувати повільний альбом; вони хотіли зробити щось швидке. Вони навіть не підозрювали, що вийде настільки швидко...»

У Rick Rubin майже не було досвіду роботи з метал-сценою. Він вперше побачив Slayer в нью-йоркському клубі The Ritz і розповідав у тій же ретроспективі: «До концерту я нічого про них не знав, і вони просто знесли мені дах». Реакція Kerry King на співпрацю була менш захопленою: «Чи був я фанатом хіп-хопу? Ні, не був».

Гурт вирушив до лос-анджелеської студії Hit City West разом із Rick Rubin і звукоінженером Енді Воллесом (Andy Wallace). Dave Lombardo запам'ятав це місце як досить скромне: «Студія розташовувалася в невеликій будівлі на Піко і Ла Сьєнега Бульвар. Нічого розкішного». Свої партії він записав напрочуд швидко. «Здається, я впорався за три-чотири дні, — згадував він. — Ніяких комп'ютерів, ніякого софту. Все було відрепетирувано: зловив темп, натиснув кнопку запису і постарайся не напартачити».

Головним секретом зміни звучання стало видалення зайвого. На «Hell Awaits» гурт активно використовував щільний ревербератор, і Jeff Hanneman пізніше описував різницю так: «У „Hell Awaits“ був такий «стіни звуку» в стилі Філа Спектора продакшн. Рубін сказав: „Вам це не потрібно. Без ревербератора звук стане агресивнішим і буде бити прямо в обличчя“». Kerry King пам'ятав момент, коли пазл зійшовся: «Хтось тоді сказав: „Тобі не потрібен ревербератор, щоб звучати круто“. Коли ця думка вляглася в голові, ми подумали: „Окей, а це звучить до біса зібрано“».

Rick Rubin підійшов до справи з позицій захопленого фаната, що володів власною теорією і не був обтяжений шаблонними метал-звичками. В інтерв'ю Ріку Беато (Rick Beato) у 2024 році він пояснював свій підхід: «Я не хотів, щоб це перетворювалося на кашоподібний гул баса; я хотів отримати чіткий пульс». І додавав: «Я діяв через віднімання, а не додавання. Ми поверталися до самої суті». Єдине, чого він просив додати — це відчуття загрози. Єдиною претензією Rick Rubin, за даними MusicRadar, було те, що гурт злегка відійшов від сатаністичної естетики перших двох альбомів, і в якийсь момент він зажадав: «Більше сатани!» «Вони віддалялися від своїх коренів», — сміявся він. Той самий матеріал цитує Jeff Hanneman про те, де створювалася левова частка треків — у кімнаті його дівчини у її батьків: «Коли її тато повертався додому з роботи, ми випивали по три-чотири мартіні, грали у відеоігри, а потім я писав музику в її спальні».

Десять пісень звели ранні масштабні композиції гурту до жорсткого мінімуму. «Angel of Death» відкриває платівку хронометражем у 4:51, а Jeff Hanneman написав її після того, як під час гастролей зачитався книгами про Йозефа Менгеле. Dave Lombardo охарактеризував настрій коротко: «Була установка: „Давайте будемо брутальними. Давайте будемо зловісними, темними“. Я вважав, що це чудово». Фінальний трек альбому склався в буквальному сенсі в останню хвилину. Kerry King розповів, що дописував текст для «Raining Blood» прямо в холі студії: «Здається, Джефф якраз записував доріжки всередині. У нього не було ідей для тієї частини, над якою працював я, і він кинув: „Гаразд, давай я спробую. Я закінчив“». Улюблений відрізок альбому для Dave Lombardo — це перехід із «Postmortem» у «Raining Blood», який він називає «жахливим» і додає: «Це епічно, як один трек перетікає в інший». Альбом завершується цілою хвилиною звуків дощу.

Короткість релізу здивувала абсолютно всіх, включаючи вокаліста. «Усі 10 пісень вклалися у 28 хвилин, — говорив Tom Araya. — За контрактом повноцінний альбом має тривати хоча б 45 хвилин. Я запитав Ріка, чи нормально це. Його відповідь звелося до наступного: „Тут 10 пісень, що становить альбом. У них є куплет, соло і приспіви“».

Обкладинка вийшла не менш зухвалою, ніж сама музика. Rick Rubin залучив Ларрі В. Керролла (Larry W. Carroll), політичного ілюстратора, чиї роботи друкувалися в The Progressive, The Village Voice і The New York Times, а не штатного художника важкої сцени. «Нам потрібна була обкладинка, яка відображала б нашу суть, — пояснював Tom Araya. — Ми не прагнули зробити свій аналог едді від Iron Maiden, але візуал мав вражати наповал».

Керроллу передали музику і тексти, у відповідь він створив гротескне, перенасичене бачення пекла: демонічна фігура з козячою головою сидить на троні над морем відрізаних голів в оточенні понівечених тіл і релігійної символіки. Надалі Керролл оформить обкладинки для «South of Heaven» і «Seasons in the Abyss», але саме «Reign in Blood» заклав візуальну мову, що стала невіддільною від Slayer: жорстокий, окультний, лякаючий і свідомо важкий для сприйняття.

Потім у справу втрутився дистриб'ютор. Релізи Def Jam випускалися через Columbia, а президент компанії Волтер Єтнікофф (Walter Yetnikoff) визнав «Angel of Death» антисемітською і відмовився випускати альбом, якщо трек, що відкриває, не приберуть. Гурт відповів відмовою. «Раптовий поворот — звукозаписна компанія більше не хоче видавати платівку, — згадував Tom Araya. — Ми такі: „Йопт...“» Спогади Kerry King такі ж прямолінійні: «Я в той час ні чорта не тямив у світі. Я подумав: „Це найбезглуздіша нісенітниця з усіх, що я чув“».

У результаті альбом прихистив лейбл Geffen, який навмисно не став ставити свій логотип на платівку і виключив її з офіційного графіка релізів. Dave Lombardo вважає, що цей скандал пішов на користь: «Ми просто йшли за Ріком і тим, що він задумав, і це дійсно спрацювало нам на руку, створивши навколо альбому ореол таємниці. Людям стало цікаво». Музичний журналіст Дон Кай згадував, що мейнстрімні журнали тоді практично ігнорували гурт, а єдина замітка в Rolling Stone з'явилася лише після того, як Columbia відмовилася розповсюджувати реліз.

Гурт неодноразово спростовував звинувачення в підтримці нацизму, а контраргумент Kerry King, який Louder наводить з інтерв'ю Loudwire 2015 року, залишався незмінним: «Моя відповідь на це з першого дня звучить так: якщо ви увімкнете це на History Channel і приберете звідти Slayer, це буде пізнавальна, захоплююча поїздка Другою світовою війною. Додайте туди Slayer і важкий метал — і всі одразу: „О, та вони ж серйозно!“»

Платівка так і не потрапила в ротацію радіостанцій. Вона дебютувала на 127-му рядку Billboard 200, піднялася до 94-го місця на шостому тижні, дісталася 47-ї позиції у Великобританії й отримала «золотий» статус у США 20 листопада 1992 року. Перша реакція Браяна Слегела була лаконічною: «Це виглядало так, ніби тобі 29 хвилин поспіль молотять по голові».

На живих виступах альбом зносив усе на своєму шляху. Тур стартував на Хелловін 1986 року в театрі The Moore в Сіетлі, де на розігріві грали Overkill. Вокаліст Overkill Боббі «Бліц» Еллсворт (Bobby "Blitz" Ellsworth) запам'ятав цей прийом: «Ми вийшли перед Slayer під град мокрих паперових рушників, запальничок Zippo і монет, що летіли в нас». Dave Lombardo описував наслідки хедлайнерських сетів: «Вони очищали майданчик після концерту, ти йшов залом, а навколо стояли калюжі крові». Пізніше того ж року він покинув гурт, але Rick Rubin дзвонив йому щодня, пропонував зарплату і зрештою сам заїхав за ним на своєму Porsche, щоб відвезти на репетицію, коли барабанщик повернувся в колектив у 1987 році.

Що робило «Reign in Blood» настільки шокуючим, полягало не тільки у швидкості пісень. Між слухачем і гуртом майже не залишалося перешкод. Гітари звучали брутально «сухо», барабани здавалися живими і близькими, а не захованими за студійними ефектами, а аранжування майже не залишали часу на перепочинок. Ніяких грандіозних вступів і спроб зробити насильство «прилизаним». Платівка просто обрушувалася на слухача на повній швидкості й не збавляла обертів до самого кінця.

Репутація альбому росла з роками. Журнал Decibel у листопаді 2004 року включив його до свого Залу слави як найперший альбом, а у Kerry King знайшлося більш прагматичне пояснення довговічності релізу. Він розповів Kerrang!: «Якби ви випустили «Reign in Blood» сьогодні, всім було б байдуже. Справа була в моменті; це була зміна звучання. У треш-металі тоді ніхто ще не чув настільки якісного і потужного продакшну на платівках. Просто зійшлося воєдино безліч факторів». Дон Кай зазначив, що альбом «відчувався не стільки еволюційним кроком, скільки новою планкою для всього, що мало піти за ним», а Слегел додав, що він «вивів екстремальний і суперважкий метал до масових слухачів. Він проклав дорогу для Pantera і безлічі інших гуртів, що досягли успіху».

Але його неминуща сила виходить далеко за рамки простого впливу на тисячі послідовників. Dave Lombardo зауважує щось більш особисте в тому, що люди кажуть про альбом: «Хоча музика могла бути агресивною і жорсткою, мені неодноразово розповідали, як вона допомагала людям пережити найжахливіші моменти їхнього життя. І це справді цінно». На тлі всіх розмов про швидкість, важкість і брутальність саме це може виявитися головним мірилом справжньої життєздатності «Reign in Blood».

Цієї осені гурт відзначає ювілей на сцені. Slayer завершили гастрольну діяльність у 2019 році, але возз'єдналися у 2024-му. Відігравши альбом цілком у Шакопі, штат Міннесота, 4 вересня (їхнє перше повноцінне виконання платівки з 2014 року), вони повторять шоу в межах латиноамериканського туру, який розпочнеться в Мехіко 21 жовтня, а також на арені Kia Forum в Інглвуді, Каліфорнія, 13 і 14 листопада — це будуть їхні перші концерти в Лос-Анджелесі за сім років.

Сорок років потому «Reign in Blood» звучить не стільки як артефакт з 1986 року, скільки як застереження, яке чомусь не перестає бути актуальним. Його вплив усюди, але масштаб впливу важко виміряти цифрами: десять пісень, 29 хвилин, жодного зайвого руху і концепція звучання, що оголила важкий метал до його найлютіших першооснов. Slayer спочатку ставили за мету записати найшвидший і найважчий альбом у своєму житті. Можливо, самі того не підозрюючи, вони створили реліз, який навідріз відмовився старіти. Платівка закінчується ледь не раніше, ніж ви встигнете зробити вдих, і, мабуть, саме в цьому криється сама суть Slayer.